Індустріальний туризм: 165 років тому в Черкасах виготовляли цукор-рафінад

Цьогоріч він міг би відзначити 165-річчя, адже заснований ще 1854-го. Однак, після кількох потуг відродити “історичне виробництво”, підприємство болісно сконало на віковій позначці “150”. Тоді, у травні 2005 року, я востанє (уперше і єдиного разу – ще на шкільній екскурсії десь на початку 1980-х) й побував на економічних, а почасти й архітектурних руїнах заводу, який мала намір придбати російська компанія “Стелз Шугар”. Розповів чергову історію із життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно, пише Дзвін.

Направду то вже були не зовсім і руїни, адже з грудня 2003-го тут діяло ТОВ “Черкаський цукор”. Набрали 265 працівників, дали їм більш ніж гідну на ті часи зарплату, середня ж по підприємству складала 700 гривень. Погасили попередні борги ВАТ “ЧЦРЗ” перед “Черкасиобленерго” та “Черкасиводоканалом”… Пардон, понесло в чисту економіку. “Щось пішло не так” – і на тому крапка. Приватно гендиректор Олексій Казноха дав зрозуміти, що саме отак пішло з кабінетів ОДА.

Видається, що цікавішого місця для туристів-”індустріалів” у Черкасах годі й шукати (а як таки спробувати, тоді на ЗТА). Тут старі корпуси темні, вікна побиті, сходи покришені, протяги виють. Тонни старої цегли з клеймами: яка ще в стінах, яка вже ні. Підвали й напівпідвали, заглибини для станин багатотонного обладнання. Від нього теж щось лишилося, але що то за штуки сказали б хіба спеціалісти. Десь у піддашші – колонії кажанів… Красота!

Звісно, усередині найстаріших споруд не раз все перебудовувалося. Нашарування промислових епох читається легко. По великому гармидеру 1917-го завод довго стояв і відновив виробництво аж 1924-го. За рік став “імені М.В. Фрунзе”. У 1930-ті із часткою 13 – 15% був одним із найбільших в Союзі у складовій брускового рафінаду. “При заводському клубі є кімната революційної й трудової слави заводу…”

А втім, той клуб мав свою велику таємницю: на стінах і навіть стелі – ретельно забілені вапном роботи “школи бойчукістів”. Цілком можливо, що вони й дотепер так зберігаються. Наступний абзац – про засновника цієї школи, який, не виключено, й сам долучився до настінного живопису, позаяк ближче до середини 1920-х, тобто коли реанімували підприємство разом з інфраструктурою, ще активно розписував громадські споруди у Києві, Харкові, Одесі. Ну так, наше місто випадає з цього ряду. Але ж не один з найбільших у республіці цукрозавод.

Тож – дуже стисло, а хто зацікавиться – довідайтесь, бодай в академічному викладі то не складно. Бойчук, Михайло Львович із життєвим шляхом упродовж 1882 – 1939 років. Видатний український художник-монументаліст, сценограф у театрі Леся Курбаса. Навчався у Кракові, Мюнхені, Парижі, працював здебільшого у Львові та Києві. Один з основоположників Української академії мистецтв (1917 рік), з 1924-го – професор Київського художнього інституту. Засновник власної “школи бойчукістів”. Репресований у 1937 році. В наш час ім’я і творчий спадок цього направду крутезного митця стали мало не культовими, та на жаль – не в Черкасах.

Востаннє за радянських часів завод капітально модернізувався наприкінці 1970-х. “В годы ІХ и особенно Х пятилетки на старых производственных площадях создано, по сути, новое предприятие с прекрасными условиями труда. Новые технологические аппараты, автоматизированные центрифуги, поточно-механизированные линии прессования и расфасовки кускового рафинада, комплексы по упаковку рафпеска превратили этот завод в один из лучших в отрасли. Техническое перевооружение позволило повысить мощность предприятия почти на 20% и полностью ликвидировать тяжелые условия труда, высвободив при этом свыше 400 рабочих”, – писала у 1981 році про наш цукрорафзавод головна газета Союзу “Правда”…

21 Жовтня, 2019 в 10:35 / Переглядів: 508

Теми: Суспільство,Черкащина

Залиште коментар

avatar
  Підписатися  
Повідомте про