Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

“Моя мама”, – ця фраза 24/7 звучить у будинку Жені та Влада Фуйтомасів. Семеро дітей називають їх батьками. Наймолодшій Лєрі немає і двох, найстаршому Андрію – вже майже 13 років, пише “18000“.

5 місяців тому їхня родина зважилася на створення будинку сімейного типу. Окрім власних донечок Майї та  Лєри, вони взяли на виховання ще 4 хлопців та дівчинку.

«Навіть не обговорювали»

Кілька великих нових будинків оточили приватну школу “Софія”. О 17.30 тут дзвінко лунають десятки дитячих голосів. Женя на руках із найменшою Маєю, яку лагідно називає реп’яшком, стоїть поруч із Владом, який поливає клумбу перед будинком.

У просторому домі світло, чисто та затишно. Женя із Лєрою та Майєю вмощуються на дивані. Розповідає, що з дитинства мріяла про велику родину. З 15-ти років займалася дитячим служінням, часто навідувалася до дітей у санаторій, що в Руській Поляні.

– Коли ти приходиш туди, то вони просто біжать обійматися із вигуком: «Мамо!». Мені здавалося, що більшість цих діток із неблагополучних родин. Так шкода їх було. Гадала, що як виросту, то половину додому позабираю (усміхається). І Влад напевно так само. Вже тоді я уявляла себе директоркою дитячого будинку.

Коли вони з чоловіком одружилися, то мріяли про дитину. Довгий час не могли завагітніти. Дівчина каже: знала, що все станеться у потрібний час, коли обоє будуть готові.

Згодом у них з’явилася Майя, потім – Лєра. Подружжя спочатку підшуковувало будинок у Руській Поляні з просторими кімнатами, адже мріяли ще про трьох усиновлених.

У місті ж тим часом будувалися будинки для прийомних родин. Фонд «Міст у Життя» спочатку звів два таких, потім – ще кілька.

– Ми ніколи не замислювалися над ідеєю створення прийомної родини. До моменту, поки пастор не підійшов до нас у церкві й не сказав: «Я знаю, що ви зможете», – пригадує Женя.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Ця пропозиція з’явилася вже тоді, коли чоловік-стоматолог разом із молодою родиною підшуковував спеціальні програми для виїзду за кордон. Та створення великої родини опинилося поза конкуренцію.

– Я запитала вдома, що робимо. А він відповів: «А що важливіше? Звісно брати дітей», – додає черкащанка.

Тоді зіграла свою роль і підтримка батьків, друзів та знайомих.

Діти змінюються

Жаль – це перше, що відчуваєш, коли приходиш у притулок. Ми познайомилися із ними за 1,5 місяці до створення прийомної родини. Я мріяла про п’ятьох дівчат, як у родині по сусідству. Знайомі з Америки нам стільки дівчачого одягу передали, я уявляла, як наряджатиму їх, як принцес.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Коли ж працівники соцслужби покликали нас на зустріч, то ми побачили перед собою трьох дорослих хлопців. Андрію вже було 12 років, Дані – 7, Еміру – 5. Ще був братик із сестичкою – чотирирічний Ваня та п’ятирічна Настя.

Нам відразу всі говорили, що дітки – складні. Вані було майже 4 роки і він взагалі не говорив, на все реагував криками. Про Андрія сказали: не розраховуйте, що він прийде і буде з вами спілкуватися, дитина агресивна, ображена на маму.

І тут вони заходять такі красівенні (посміхається). Ми подивилися, відразу зрозуміли – наші. В нас зайшла розмова, знайшлися спільні теми. Під час прощання хлопцям кажуть: “До завтра подумайте…”. Андрій: “Шо там думати, я згоден. Я піду до них жити”. Ми мали для них таке ж рішення.

У той же час усвідомлювала, що діти такі ж не ідеальні, як і ми. Кожен – з характером. І на початку не знала, як бути: пристосовуватися до них чи перевиховувати.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Коли ми готувалися до створення прийомної родини, на курсах нас попереджали, що період реабілітації триває близько 2 років. Але коли вони вже в родині, то ти не думаєш, що Ваня покричить ці кілька років, а потім все буде добре.

Ти працюєш на результат. Не без того, що панують певні правила й обмеження в домі. Але це діє!

Я радію, коли дитина бере їжу не руками, як це було коли ми його взяли з притулку, а ложкою, або після чотирирічного мовчання починає говорити!

Старший Андрій не хотів вчитися, це для нього був стрес і шок. А зараз вчителька телефонує і хвалить його.

Ось цей кадр (до нас із другого поверху спускається Даня) не вмів читати. Він першокласник. У грудні на другий семестр влаштувала його в школу, після канікул він пішов на навчання і тут телефонує вчителька: «Євгенія Василівна, він у вас жодної букви не знає». І в мене шок. Зі школи забирати пізно. Ми по чотири години щодня вчилися. Зараз Даня приходить зі школи і каже: «Мама, вчителька називає мене майже відмінником».

Ніби лише 6 місяців, небагато і немало, але в них такий результат. Тому зупинившись зараз та оглянувшись на ці півроку скажу: “Варто, бо діти змінюються”.

“Ви берете дітей, щоби всім було комфортно”

У нас багато знайомих прийомних родин: чотири тільки по-сусідству, ще чимало у церкві, до якої ми ходимо. Нам здавалося, що ми все знаємо (усміхається).

Але прийшов час обов’язкових державних курсів, які мають пройти батьки, що забажали взяти в родину дітей. Там я розуміла чимало речей, вони нас змінили. Зокрема,  підхід до виховання. Я вважала, що прийомних діток треба любити, як своїх. Нам же пояснили, що ми не маємо переламувати себе. Ми беремо дітей, щоби всім було комфортно: і біологічним, і прийомним.

Головне завдання батьків – “підхоплювати” дітей, щоб вони не потрапили в інтернатний заклад. Їм краще – у родині. Вони у нас до 18 років. Далі ж – спілкуватися із нами чи ні – їхнє право.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Для мене найважче – це випадки, коли прийомну дитину забирають біологічні батьки. Це все наш український менталітет: ми ж взяли, ми будемо тягнути, ми нікому не віддамо. А це неправильно! Якщо дитину потім усиновлять, чи заберуть рідні батьки, то це краще для неї ж. Бо в нас їх аж семеро, ми не можемо “труситися” над кожним. А в родинах де 2-3 діток – уваги більше.

Також я думала, що коли ми візьмемо дітей, то вони будуть нам неймовірно вдячні, що ми їх витягнули з притулку. Нам сказали: не розраховуйте на це. Чудові умови в домі, харчування – вони не сприймають. Для них і в притулку було добре.

Попередили, що вони будуть рватися до своїх біологічних батьків. Будьте навіть готові до того, що ви все життя для цих дітей будете ворогами. Якою б хорошою ти не була. Рідна мама буде для них найкращою.

Ми думали, що ми візьмемо цих дітей і вони завжди будуть нас любити. Але це не завжди так.

Вони рвуться за своїми батьками… дуже!

Наші п’ятеро діток не позбавлені батьківського піклування, вони відібрані у них на рік. І протягом року батьки мають право бачитися із ними. Це відбувається у присутності соціальних служб. Розмовляють і по телефону.

Через це важко сформувати прив’язаність. Бо мама хоч і рідко телефонує, але телефонує. І діти на очах змінюються.

Вони рвуться за своїми батьками… дуже. Коли біля мене, то  повторюють”мама, я тебе люблю”, цілуються, туляться… І тут в один момент телефонує рідна і я чую, як хлопці у слухавку говорять: “Мамо, коли ти нас забереш. Ми хочемо додому”.

У такі моменти трішки образливо. Але в той же час я усвідомлюю, що я ж так само і своїх дітей люблю, і їх. То чому їм не можна любити і мене, й своїх рідних батьків. Вони сумують. Мама дуже дає надію, що їх забере. Профільні ж служби кажуть, що ймовірність невелика.

Та буває і по-іншому. Одного разу батьки Насті та Вані хотіли зустрітися, перед його Днем народження. Я кажу: “Насть, твоя мама хоче зустрітися”. Вона випалює: “Я не хочу“. Я запитувала, чи в неї нічого не болить, бо не розуміла, чому.

А згодом дійшло. Вона боялася повертатися додому. Я пояснила, що ми лише з’їздимо на годинку і все. Настя у відповідь: “Я тобі покажу наш дах, що тече, ліжко…” У дитини був стрес, що вона поїде додому.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Ваня ж перші місяці не реагував на нас, як на батьків. Він прийде, поїсть, піде гратися. А коли ми приїхали у соцслужбу, обійняв мене за ногу і стояв поруч. Я кажу: “Йди до мами з татом, вони скучили”. А він сів на руки і сидить.

Наступні побачення з біологічними батьками були спокійнішими. Якщо ж діти міняються після цих зустрічей, стають агресивні в поведінці або замикаються, то соцслужби мають право обмежити спілкування. Хоча я зрозуміла, що це – стрес для мене, а не для них.

Їх треба усьому вчити

У нас двоє малих дівчат. Мені так цікаво за ними спостерігати: як вони ростуть, вчаться говорити, виявляють емоції.

Нам на курсах увесь час повторювали: “особливі” діти, “особливі” діти… А я думала, які це особливі. Це діти такі, як і наші. Звичайні. Виявилося, що ні. Їх треба усьому вчити.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Вони не вміють вітатися, дякувати, проявляти емоції. Кілька місяців тому чоловік потрапив у лікарню, йому робили операцію. Нас три дні не було вдома. І тут я така приїжджаю, наші дівчата до стелі стрибають, бо мама з татом повернулися. А Настя і Емір поруч навіть голови не підняли. Заклопотані своїми справами. Хлопці теж байдужі.

Так і в санаторії коли були. Ми тиждень не бачилися, приїжджаємо, а Емір як грався у пісочку, так і продовжує. І я не розуміла, як таке може бути. А потім зробила для себе відкриття. Їх ніхто не вчив, вони не вміють виявляти емоції.

Коли дитинка народилася, ти ж радієш, вона починає говорити, ходити – ти знову тішишся, проявляєш емоції, а вони переймають твій стан.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Ці діти напевно не бачили, не відчували такого.

Поки вони поруч – ми вчимося. У садочку кажуть: “Ваш Емір таке сонечко”. А потім забираю його після трьох тижнів у санаторії і бачу поведінку дитини, яку ми взяли із притулку.

З вулиці до будинку заходить найстарший Андрій, коли ми говоримо про його успіхи з математики та англійської. На питання, чи любить вчитися, каже:

– Не дуже (присоромлено).

Вони з Женею швидше як сестра із братом перекидаються кількома словами про спільну підготовку до уроків. Скромно розповідає, як проводить свій вільний час:

– По-різному, коли допомагаю, коли гуляю, – і йде на господарське подвір’я.

Він часто допомагає Владу. Андрію можна довірити якусь роботу, він все виконає. Іноді краще знає, чому де місце, аніж я (усміхається).

Ми підіймаємося на другий поверх будинку. Там затишні та просторі кімнати дітей, ігрова, гардеробна.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Малеча дружньо дивиться мультики. У цей момент стало зрозуміло, чому в домі було так тихо.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Діти впевнено ведуть до своїх кімнат та розповідають, кому, із ким та як живеться.

Тим часом на подвір’ї за будинком Андрій із Владом щось майструють.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Кличемо їх смакувати полуницею. І це наймиліший момент цього вечора.

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Черкаська родина розповідає, як це у 28 стати батьками для семи дітей

Липень 9, 2019 в 14:13 / Переглядів: 416

Теми: Суспільство,Черкащина