У голодовку в Лисянці їли білу глину

«Коли в Лисянці стали зганяти хліборобів до СОЗу (спільний обробіток землі), як казала бабуся, а потім до колгоспу, мій дід Устим категорично відмовився віддавати землю та худобу «ахтивістам», бо не вірив, що їм буде краще у чужих руках. Влада відреагувала миттєво, пригрозила розкуркуленням та Сибіром. Але й це не вплинуло, дід був упертим і не побоявся погроз, бо не вірив, що влада може залишити сиротами його дітей. Тим паче, що старший син Артем був комсомольцем, носив значки «ГТО» та «Ворошиловский стрелок». Та сталося так, як мало статися – землю понад Тікичем у мого діда відрізали, залишили лише город біля хати, обіклавши великим податком. Худобу змусили продати за півціни, щоб віддавати ті податки та заборгованість по них, яка з кожним днем все зростала. Діда періодично викликали то до сільради, то до міліції, чимось залякували, але безрезультатно, в колгосп він так і не записався, був оголошений «індусом» і найнявся підробляти на різних роботах. А з дому усе забирали до крихти. Це про таких як він районна газета «Ударник Лисянщини» писала у грудні 1932 року: ”Одноосібний сектор с. Лисянки й до цього часу ганебно відстає в хлібозаготівлях”.

Бабуся влаштувалася у лікарню санітаркою-посудомийкою. Комсомолець дядько Артем, бачучи, як влада гнітить рідню, улітку 1932 року назавжди покинув Лисянку, поїхав на шахти у Донбас. Бо ж “не місце у лавах партії та комсомолу чужакам, які стали прямими помічниками класового ворога, зривають хлібозаготівлю“…

А потім настали страшні осінь та зима 1932-го, і 1933-й…

Пригадую, як малим бабуся мене водила на “польське” кладовище у Лисянці, щоб показати таємничі склепи, де була похована польська шляхта. А сама чомусь довго стояла біля гущавини бузку. Пізніше мама мені обережно розповідала про голодовку на початку 30-х років, коли у Лисянці повмирало дуже багато людей, пояснювала це тим, що не було чого їсти, усе у колгоспах і в людей забрали (а хто забрав, не конкретизувала), щоб Червону армію спорядити новітнім озброєнням перед нападом Гітлера у 1941 році. Вона ж розповіла мені, що під кущами бузку на польському кладовищі поховані багато людей, які померли від голоду, серед них і мої дідусь Устим та дядя Ваня. На запитання, як вдалося вижити, сказала, що жінки витриваліші за чоловіків, то напевно, вижили і вона, і маленька сестричка Тетянка. Спочатку перебивалися усім, що залишалося у хаті чи на городі, якісь залишки чи корінці. Коли ж у всій садибі не залишилося жодної крихти чогось їстівного, бабуся стала приносити з роботи у лікарні помиї від миття посуди, розбавляла їх зібраними братами у полі травами і заставляла усю сім’ю «їсти». Брати Степан та Семен пробували забивати голод навіть білою глиною, бо хтось їм сказав, що вона «страшно корисна». Дід Устим не міг побороти у собі бридливість від тої «їжі» і тихо згасав, плачучи від безсилля щось зробити, щоб врятувати дітей. Одночасно з ним помирав і Ваня, бо не сприймав його організм бридоти, уві сні він просив у мами хлібчика.

Моїй мамі запам’яталася страшна картина, коли за декілька днів до смерті узимку 1933 року Ваня, не встаючи з ліжка, худенькими, як стеблинки, пальчиками рук тикав у здутий живіт і наповнені водою ноги та питав її, чи багато снігу на вулиці. Тіла померлих діда Устима та Вані забрали на підводу і відвезли на “польське” кладовище, де не закопаними у великій ямі лежали десятки тіл померлих від голоду лисянців. Закопали їх тільки навесні, надгробку не було, з часом на місці могили виріс дикорослий бузок, який так любив Ваня. За архівними даними, у тій могилі лежить 724 моїх земляків, це тільки з частини Лисянки, яка зветься Замостя.

У Лисянці одними з перших в Україні, у 1989 році постали пам’ятники жертвам Голодомору 1932-1933 років. Один з них – на “польському“ кладовищі, а інший біля відновленої Свято-Михайлівської церкви.

 

Інформацію взято із сайту Вісті Черкащини

Жовтень 22, 2018 в 14:35 / Переглядів: 298

Теми: Події,Суспільство,Україна,Черкащина