На Черкащині вирішували долю самотнього й бездітного подружжя

На знімку: Іван та Марія Невечері, їхня хата під горою.
Про цю життєву ситуацію повідала кореспонденту жителька Кропивни, що на Золотоніщині, переймаючись подальшою долею самотнього й бездітного подружжя. Просила втрутитись.

 

«Допоможіть влаштувати в інтернат мого родича — дядька Івана Олександровича Невечеру, 1943 року народження. Якщо можна, то і його дружину Марію Василівну, 1936 року народження. Дядько інвалід дитинства, повністю лежачий приблизно сім останніх років, тітка ходяча. То вона піде в магазин та й щось смачненьке собі купить і з’їсть. Як не забуде, то й дядькові принесе, що залишилось. Тому нерідко він залишається голодний, хоч отримує пристойну пенсію. Гроші в Марії, яка ними не вміє розпоряджатися, її можуть і одурити.

Живуть вони на околиці в яру на Шакунівці, на безлюдді. Насувається зима, а в них пічне опалення несправне, не заготовлено на зиму дров. У хаті чорно. Марія ходить межи люди і може собі випросити поїсти, вона всіх котів і собак годує, але не Івана, котрий прикутий до ліжка. Якось зайшла до них, а він упав на долівку і лежить немічний. Працівниця соціальної служби від територіального центру ходить до них раз на тиждень. Поблизу сусідів немає. Донедавна приносила їсти неблизька сусідка Рая, але вона виїхала в Придніпровське».

Що Невечері забуті Богом і людьми, цього не скажеш, їх у Кропивні всяк знає і покаже, де мешкають, та розкаже, як живуть. У сільській раді голова села Ніна Рябуха розповідає, що в них день починається і закінчується Невечерами, хоч не заперечує, що може дядько Іван коли й засинає не вечерявши. Невечері не безрідні, є у них і родичі, ближчі й дальші, бідніші й заможніші, навіть приватні підприємці серед них, але якось ніхто з них не наважується взяти до себе дядька доглянути. Одні на одних дивляться. Іван та Марія офіційно розписані як подружжя вже 20 років. Більше він за неї тримається, як за промінчик світла в своєму вікні. Хоча промінчиком її важко назвати: замолоду дуже вродлива жінка, в хаті висить її портрет — ніби якоїсь артистки, а тепер на людях не дуже охайна.

Ще у 2015 році їх обох пропонували оформити в інтернат, але тоді вони відмовилися. Тепер згодні, але в такому інтернаті, куди б можна було влаштувати подружжя, немає місць. Ніна Олексіївна вже заявку подала і в обласний департамент соціальної політики, і в районне управління праці й соціального захисту та безпосередньо просила керівників району, завчасно підготувавши необхідні документи.

Тому зважаючи, що соціальний працівник від територіального центру соцдопомоги Тетяна Світайло провідує Невечеру лише раз на тиждень, на сесії сільської ради прийняли рішення найняти людину, щоб за ними доглядала, за що з їхньої пенсії платити 2 тисячі гривень на місяць. За це взялася двоюрідна сестра Віра Сторожук, разом з двоюрідним братом і грубку вже поремонтувала, і їсти носить. Хоча гнітючі враження дають про себе знати й Віра не втрималася й стала відмовлятися: «Не треба мені й тих грошей, не зможу я цього робити». Проте її вговорила голова села потерпіти. Для баби Марії гроші з пенсії дають видавцем, по 100 гривень через день, бо було таке, що вона і в лісі заблудилася, і загубила 15 тисяч гривень. «А ви згадайте, куди ви ходили чи їздили і пройдіться за тим маршрутом», — порадила їй Ніна Рябуха. Баба Марія так і зробила: пішла на автозупинку, поїхала в Золотоношу і пройшлася там, де вона при попередній поїздці ходила і де нібито в неї вкрали гроші. І справді знайшла заховані в чорну, зачухану шкарпетку гроші, яку ніхто не насмілився підняти і взяти до рук.

На Шакунівку до Невечерів ми йдемо з Тетяною Світайло, соціальним працівником. Під її наглядом 24 одиноких з інвалідністю людей. До кожного навідується раз на тиждень. Знає, і в кого які болячки, і що кому купити й приготувати. Захоплюється Любою Лушник, вчителькою-філологом 1924 року народження, яка була остарбайтером у Німеччині. Хоч у неї пенсія нарівні з мінімальною, а дозволяє все собі купити, вміє розпорядитися, в хаті чистота й порядок. Або Марією Шепель 1923 року народження, що живе на Парижі (так називають один з кутків у селі), а серед її підопічних ця жінка найстарша. Гідні поваги оптимізм і почуттям гумору інваліда без ноги Олексія Приза, той сам живе і ще доглядає дві качки.

— А баба Марія не те що не вміє їсти приготувати і в хаті прибрати, а ще й лінується, — каже Тетяна. — Тому я її, буває, сварю. Кажу: я принесла їсти тільки дядькові, хоча готую на двох. Бабця ж ходяча, могла б і посуд помити, і плиту підбілити, чи хоча б поки плита топиться, поставити й зварити чавунець картоплі — легко й просто. Нема дров? Але ж навколо стільки хмизу! Городом не користуються, комусь передали. Он кілька крислатих горіхів — можна б попросити, щоб горіхи позбирали. Не манни ж небесної ждати, — каже Тетяна Вікторівна, коли ми приходимо до Невечерів. І ці зауваження спокійно й по-доброму висловлює бабі Марії. Та слухає, а потім як вередливе дитя: «А я цього не хочу! Нас скоро заберуть!»

Баба Марія ті Тетянині поради й зауваження пропускає повз вуха, бо тільки за нами зачиняються двері, як вона за поріг, не переступаючи його, виливає з помийного відра.

Іван та Марія хоч сподіваються потрапити в інтернат, де, на їхню думку, все буде як на блюдечку. А може ще й шкодуватимуть за своєю Шакунівкою, за хатою на узгір’ї, де внизу ставочок і лісочок, але де не зуміли звити затишного гнізда.

P.S: Поки матеріал готувався до друку, голова села Ніна Олексіївна повідомила, що вона вже відвезла й влаштувала Івана й Марію Невечер в інтернат у Стеблеві Корсунь-Шевченківського району. Там їм як подружжю дали окрему кімнату, покупали. До двору приходили провести діда та попрощатися й кілька родичів. Цікавилися, що буде з його хатою та ощадкнижкою.

Інформацію взято із сайту Черкаський край

Грудень 29, 2017 в 08:03 / Переглядів: 393

Теми: Події,Суспільство,Черкащина