Яким був Драбів сто років тому

Фото Оксаны Метелици.

Слово «Драбів» залишилось від перших поселенців, що звалися «драби». Можливо, це був цілий рід, що поселився на місцині, де тепер простягається вул. Комсомольська. Від річки Золотоноші відходила річечка, де тепер три ставки, саме там і почали поселятись люди. Таким чином, протягом століть і утворились п’ять великих рівних вулиць: вул. Драбів (Комсомольська, Сокирна (Гагаріна) Цибулівка (Радянська), Слобода (Травнева), Крива Гребля (Жовтнева)).

ХХ ст… До революції
В минулому Драбів був звичайним селом, але трохи відрізнявся від інших сіл. По географічному положенню був схожий на острів, окутаний з усіх боків степом.  Із заходу Драбова велику площу землі займала паперова фабрика і льоно-обробний цех, або тріпальна фабрика. Там же була окрема вулиця, на якій жили робітники і керівники цих фабрик.

Керівництво і частина робочих майже всі були заїжджі. Від драбів’ян відрізнялися одягом. Діти ходили в школу. Для цікавості, назву декілька прізвищ: Савицький, Сагайдак, Мацевич, Білевич, Сточеванний, Романюк, Дротянка, Янченко і др. Там же сіяли велику площу льону. Мабуть, не кожен бачив, як цвіте льон. Під час цвітіння утворюється такий краєвид, що не можна відірвати очей… А льон цвіте синьо-синьо…

Тільки цієї пісні тоді не чули
Оцю всю фабричну площу називали «бельдія» від слова «Бельгія» бо тоді казали, що цю фабрику орендували бельгійці.
З півночі – маєток княгині Барятинської. Вся краща і близька земля входила в цей маєток, який називали «економія», а селян називали по-своєму – «якономія». Управляв в економії до 1907 р. пан Хабаров, а потім до 1917 р. – пан Голованов. В маєтку були панські гарні будинки, які своїм оздобленням відрізнялись від селянських хат. Був кінний завод, де вирощували гарних коней-рисаків і кудись відправляли. Було багато коней і волів – це була робоча сила для обробітку землі. Був уже готовий план будівництва залізниці від ст. Драбів до конного заводу.

Із сходу Драбова чималу площу займала, так звана «попівська руга», яку очолювала дочка попа Сулятицького Ганна Іванівна. Їй належала земля, де тепер вул. Леніна, Васильченка і частина вул. Шевченка. Всі ці названі підприємства мали своє управління і не були підлеглі уряду Драбівської волості. Але ж в цілому це був Драбів. Звичайне тихе хліборобське село. Воно було ніби в кільці цих трьох маєтків.

Уряд Драбівської волості: волосний староста, писар, урядник і куткові або десяцькі. Драбів був поділений на кутки, і на кожному кутку – кутковий. В його обов’язки входило збирати податки у селян. Якщо збирають сход до волості, то кутковий на своєму кутку загадує. При волості була кімната з маленьким віконцем для пійманих злочинців. Цю кімнату по-волосному звали «темниця», а по-селянськи –  «буцугарня». За малий злочин просидиш в буцугарні цілу добу і заплатиш штраф, а якщо злочин більший, то три доби та ще й пльотки покуштуєш. Великих злочинців відправляли в Золотоношу. Драбів був Золотоніської округи або повіту.

Селянські поля були далекі від села, а тому не всі мали можливість мати своє поле і по-походженні були різними: багаті, бідні, і частина була зовсім бездомних, цебто ті, що не мали своєї оселі. Сюди відносились різні інваліди або каліки (тоді так звали) і люди з різними вадами. Такі люди ходили по селах з торбою за плечима по милостиню і їх звали старцями (нищие). Такими людьми і дітей лякали «цить, бо он старець їде». Дитина, поглядаючи на вікна і на двері, переставала вередувати.

Селяни, які не мали своєї землі, ходили на роботу у фабрику або якономію. Ходили поденно або наймалися в строк, там же й харчувалися. Хто не ходив на роботу, той мав якесь інше ремесло: шив одяг або взуття, укривальщик, будівельник, коваль і інші. Були такі, що наймалися до заможних людей в молотники на всю зиму і заробляли хліб (тоді молотили ціпами).

У Драбові жили євреї. Вони займалися торгівлею. Мали свої крамниці на тому місці, де тепер Площа Слави. Мали свою «сінагогу» і кожної суботи ходили на молитву. Жили в селі й цигани, але вони довго не засиджувались на одному місці. У них була своя професія – торгувати кіньми, гадати і чарувати. Це їхній заробіток.

Взагалі у Драбові була своя промисловість, без якої не можна було обійтися: виробництво своєї власної тканини (полотно) і сукно з овечої вовни. Були крамниці і в них було все. Аршин ситцю коштував 11-13 коп. Але ж карбованець тоді був дуже дорогий. Якщо велика сім’я осіб 7-9 дітей, а одна дівчина ходить на роботу, то що ж тих грошей – 7-8 крб. за місяць. Отже, приходилось одягатись тільки в полотняний одяг. З купленої матерії шили одяг тільки для празника, щоб піти в церкву.

Щоб мати полотно, треба спочатку посіяти льон чи коноплі. Зерно піде на олію, а стебло – на волокно. Треба мати необхідне знаряддя і битільницю, терницю, мняльницю, тріпальницю, гребінь, гребінку, днище, прядку з цівкою, веретено, мотовило, ветушку, снівницю і верстать. Це дуже складна робота. А люди робили, приміряли до всяких умов життя.

В селі були дві кузні – це теж сільський промисел. Цілий день гупав кузнечний молот. Робили плуги, лопати і другі речі. Робили вози на ресорах, підковували коней.

Люди були трудолюбиві. Все вчилися робити самі. Із зерна добували олію, крупу, майже в кожній оселі була ступа.
Дорослі дівчата майже всі ходили на роботу, щоб заробити грошей і справити якусь одежину. Адже кожна мріяла вийти заміж, а для того треба придбати придане, щоб було що покласти в скриню і на скриню, як будуть відвозить до нареченого. Якщо дівка довго не виходить заміж, то батько назначає більше приданого – телицю або свиню з поросятами. Така була дівчача доля. Заміж обов’язково треба вийти бо будуть називати «стара діва».

У Драбові були три церкви з престольними днями (храм) Михайла, Сарафима і Ол.Невського. Майже всі драбів’яни були віруючі, це було видно по їх відношенню до церкви: говіли, постили, перед сном хрестились, куди збирались іти або їхати – обов’язково хрестились з примовкою: “Без Бога ні до порога, а з Богом – хоч за море”. Ходили в церкву всі, а молоді – вінчалися.

Фото Віталій Бондара.

Фото: Віталій Бондар

Була у селі одна лікарня. При ній жив лікар Козаков і фершал Йосип Гордінський. В лікарні хворих було мало. Великі і дрібні хвороби старалися лікувати вдома. Про різні вітаміни ніхто й не згадував. Люди не знали, що всі вітаміни у них на городі та в садку. При лікарні була маленька аптека.

З ініціативи Ганни Іванівни була збудована пошта. Ще й тепер той будинок стоїть в комунхозі. Із ст. Драбів був проведений телефон у волость, на пошту, в якономію, на фабрику, в лікарню, там же була кімната телефонного зв’язку. Робила одна телефоністка.

На кожній вулиці, на вигоні стояв вітряк (млин) з довгою колодою, якою повертали млин до вітру. Та колода звалася «вертухою», отож біля кожного вітряка челядь проводила своє дозвілля протягом літа. Там можна і посидіти на колоді, і заховатись від дощу під вітряком.
Були гарні співаки і співачки. Зимою організовували досвітки. Підшукували велику хату і просилися (хлопці і дівчата) щоб господар відпустив хату для досвіток. Там колективно збирались ввечері і сідали прясти або вишивати. Вдома одна дівчина не висидить довго за роботою, а на досвітках сидять до двох годин ночі.

Пряли і шили при каганці. Каганець – це маленька пляшечка з шийкою. В ту пляшечку наливають гас, а в шийку затягують гнотик і запалюють. На столі стоїть глечик догори дном, на ньому ставлять каганець. В хаті напівтемно, а дівчата вишивають. Тепер навіть уявити не можна роботу при каганці. В цю хату вечорами заходили хлопці погуляти. На Різдвяні свята організовували вечорниці (складка). Хлопці зносили горілку а дівчата готували вечерю. Це відбувалося в тій же самій хаті.

Фото Віталій Бондара.

Фото: Віталій Бондар

Зовнішній вигляд села здавався похмурим. Майже всі хати були однакові: низькі з малими вікнами, всі будівлі покриті соломою, або очеретом, помазані глиною. Зимою в хатах було прохолодно. Не було чим добре топити.

По всіх вулицях стояли колодязі із водою. Біля кожного колодязя – корито з водою для напування тваринництва.

Хатні меблі: стіл, лави, піл для спання, шафа для посуду, полиця для горшків, в кутку прядка, а над полом причеплена до стелі колиска з мішковини. В кожній хаті стояла піч. На долівці – солома, щоб було тепліше в хаті.

В якономії був гарний парк і фруктовий сад. В саду була оранжерея, там було все, але туди не всіх пускали. Від ставка відходила в парк гарна річечка «Сажалка». Про моду тоді ніхто й не згадував, бо її і не знали, да і знати не треба було. Була своя сільська українська мода. Надіне дівка гарну вишиту сорочку з подолками, рясну спідницю і карсет, на шию разок намиста, а на голову підбере до лиця якусь стрічку, ще й косу заплете і йде ніби квітка цвіте. Гарна була мода.

Тяжко було доживати свій вік людям похилого віку, та ще й одиноким. Часто можна бачити сидячого старого під хатою на призьбі з ціпком і похиленою головою. Ще він пригадував? Про що він мріяв? Ніхто ні про яку пенсію тоді не згадував. Ніхто ні на яку допомогу тоді не надіявся.

В селі було три школи. Церковна, Земська і Міністерська, але учнів було мало. Більше ходили хлопці. В церковну ходили тільки дівчатка 1-3 класу. Учились читати, писати, рахувати, шити на полотні, в’язати. Учили Закон Божий – молитви, заповіді. Після школи залишались вдома, бо треба було шити, прясти і на роботу ходити. Але і батьки на науку мало звертали уваги. Старіші люди майже всі були неписьменні.
Заняття проходило тільки російською мовою. Доступні вірші діти швидко вивчали напам’ять.

В Міністерській школі було п’ять класів. Крім основних, предметів було “чистописание”, “черчение”, “рисование” й “пение”. Ці дві школи були на вул. Сокирна (Гагаріна).

Земська школа розташовувалася в старій хаті, де тепер будинок Червоної школи. Там зовсім було мало учнів.

У Драбові щороку відбувалися ярмарки: перший – в липні перед Петром, другий – в листопаді перед Михайлом. Ці ярмарки відвідували всі люди з навколишніх сіл, навіть із Золотоноші. У липні привозили «карусель» з музикою. З других сіл гончарі звозили свої вироби: макітри, горшки, глечики, миски, дерев’яні ложки і другі речі. Ярмарки були багаті.

Кожного понеділка відбувався базар. Були і продавці і покупці. Хто мав більше землі, мав в своєму господарстві корову або й дві, свині в сажі, птицю, той і виносив продати свої лишки. Покупцями були ті, що жили на зароблену копійку: учителі, лікарі, робочі із заводу і з фабрики, та інші мешканці.

В 1913 році сокиряни (вул. Гагаріна) вперше побачили вантажну машину, яка їхала з фабрики і зупинялася біля будинку пана Голованова і простояла майже годину. Майже з усієї вулиці збіглися, особливо діти, подивитись на машину. Ой і диво ж! Всі товпились, щоб помацати. А потім скільки було розмов!

В 1914 році почалась війна Росії з Німеччиною. Забрали із села молодих чоловіків і хлопців на війну, а старіших погнали на окопи. Притихло село. Де поділися співи і музика… Але ж люди рук не опускали. Робили все: і сіяли й косили, і плакали за відсутніми рідними. Робили і чекали й виглядали, що скоро прийдуть, що війна закінчиться. Але ж мрії всіх були марні.

В 1915 році було вже скасовано Міністерську школу і утворено гімназію, яка розмістилася в панському будинку, де тепер поліклініка. В гімназії вивчали мови: німецьку, французьку і латинь. В 1916 році на вул. Сокирна з’явився перший велосипед (самокатка). Це друге диво для дітей. Велосипед один на все село, на ньому їздив син попа, юрба дітей за ним біжить і всяк за колесо хапа.

Всі чекали кінця війни, а війна продовжувалась. В селі мало помітно, що десь війна іде. Але ж розпочався більший рух. Появились чужі люди піші і на конях у військовій одежі, і всі зупинялись біля волості. Люди стали прислухатися: щось діється, напевне.

Де тепер стоїть будинок «готель», колись стояла хата стара і в ній продавали горілку, вино і другі напої: спотикач, вишнівку, слив’янку, запіканку. Горілчана мірка: кварта, півкварти, чвертка, восьмушка – восьма частина кварти найходкіша. Були й тоді любителі спиртного.
Не було бібліотеки. Рідко хто виписував газету або журнал. Безкультур’я було безмежне. Все дозвілля було біля вітряка на вигоні: грають, танцюють, співають жартують, насіння лузають… Що то молоді роки. Їм море по-коліна. Про клуби і Будинки культури тоді не чули.

У селі проживав Занузданий Йовхим. Чоловік розбитний, скрізь їздив, бачив, слухав і надумав побудувати у Драбові паровий, вальцовий млин, – і побудував. Звичайно, не сам, а заїжджі фахівці допомагали. Цей млин переробляв зерно на борошно, а пшеницю – на борошно-крупчатку, тобто на біле борошно. Таким чином драбів’яни почали пекти білі паски, пиріжки і другі вироби. Частина безземельних селян заробляли гроші і купляли, що треба.

1917 рік. Військовий рух в селі щоденно то мінявся, збільшувався, то зовсім нікого не було. Але ж відчувалась тривога. Потроху надходили листи з війни ріднім. В жовтні революція, а в Драбові ще було смирно. Приблизно в середині листопада, сидячи на уроці в класі, в гімназії, учні почули тріск скла. Всі погляди звернулись до вікон. Видно було якусь метушню. Раптом знову сильніший тріск скла. Учитель вийшов з класу і зараз же повернувся і звелів учням іти додому, нікуди не забігати. Це був останній день гімназії.
В якономії почався грабіж. Били вікна, двері в будинках. Так почалась революція в Драбові.
Пани і їх прибічники виїхали з Драбова раніше. Коні з заводу були теж вивезені.

Короткі підсумки написаного
Кожне село має свої порядки, обряди, культуру. В селі життя було трудне. Ніяка влада не турбувалася щоб його покращити.
Село Драбів було багатодітним. Були сім’ї, в котрих було по 8-10 живих дітей. Треба всім дати лад: одягти, взути, прогодувати. Фабрика і якономія були допомогою. Більшість молоді ходила на роботу. Хоч зарплата була мала, але ж все було дешеве.

Для прикладу візьму вул. Сокирна (Гагаріна)
На всій вулиці було 83 хати або сім’ї. З них 57 сімей що мали (5-10) дітей. 21 сім’я мала (7-10) дітей. В трьох хатах було по 10 живих дітей.
Культура була своя, хатня. На долівці зимою солома. На тій соломі всякі покидьки і плюють після куріння і діти босі ходять або лазять.

Протягом літа майже всі ходять босі, щоб взуття зберегти надовше.
Ніякі власті, ніякі керівники не помічали на людях потрісканих та поколених ніг, що ходили в полі по стерні. Ніхто не цікавився, чи тепло зимою в хаті. Одне завдання було: якби більше із селян взяти.

Не дивлячись на складні умови того часу, Драбів дав чималу кількість учителів, лікарів, артистів.
От так і жили драбів’яни.

Дарія Безнос
смт. Драбів

Інформацією поділився ДРАБІВСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ,

Оксана Метелиця

Декабрь 15, 2017 в 11:20 / Переглядів: 110

Теми: Події,Суспільство,Україна,Черкащина