Як на Черкащині скульптор вшанував пам’ять про односельців, загиблих під час великого голоду

ЖИТЕЛЬ СЕЛА ВІКТОРІВКА, ЩО НА ЧЕРКАЩИНІ, ОЛЕКСІЙ КОВАЛЕНКО КАЖЕ, ЩО ЗА ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ (А ЙОМУ ВЖЕ 75 РОКІВ) ЗРОБИВ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ НАДГРОБНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ.

Проте найбільше пишається кількома своїми роботами, які встановлені на території його рідного села. З-поміж них і пам’ятник жорнам, якими розтирали зерно, щоб зробити борошно.

Олекса народився 1937-го, уже після страшних подій 1932—1933 років. Каже, що «найгірше було підростати, щоб коняці до гриви дістати», бо дуже хотів чимось допомагати батькам. У родині було четверо дітей, жили бідно і харчувалися, чим Бог пошле.

— Я вперше торкнувся сала, коли мені було 11 років, а то я про нього й не знав, — сміється дідусь. Після закінчення школи він опанував спеціальності теслі й бетонника. А потім почав робити надгробні пам’ятники.

— Люди великі вчаться в інститутах, а малі — у своїх майстрів підсобниками. Коли я почав робити пам’ятнички, вирішив поїхати в Київ. І там познайомився з художниками-керамістами, був у них підсобником. Робив чорну роботу. І досі пригадую, як майстер Яків Аврамович Хутірський вперше мене побачив і запитав: «Де ви живете?» А я йому: «На вокзалі». Потім він забрав мене до себе, а в нього вся рідня — художники, він сам із Ленінграда. Але ж я його обманув, бо він думав, що я йому допомагаю, а я в нього вчився. Потім працював в Умані фотокерамістом, але повернувся в село, — розповів Олексій Іванович. Він вважає себе «боржником села».

— Бо всі люди, при яких я жив, мене навчали, «піднімали», сварили по-батьківськи. Вони мені так багато нарозказували своїх історій, що я ніколи цього всього не зможу відобразити в камені, — каже дідусь. Власне, саме з цих історій все й почалося. Наслухавшись розповідей про Голодомор, навесні 2007 року Олекса Коваленко створив пам’ятник жорнам. Каже, що спочатку зробив хреста і пам’ятний знак із написом «1933», а вже потім виникла ідея зібрати докупи кілька жорен.

— Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать, — розповів дід Олекса.

Коли показує пам’ятник, то завжди наголошує на тому, що цінність жорен, які в ньому використані, різна. Є дуже давні — ті зроблені з пісковика. Є й новіші. А ще є один продовгуватий брус, яким майстер дуже дорожить. Його він поклав біля підніжжя пам’ятника.

— Я знайшов його в землі уже давненько. Ним терли зерно, ще коли не було жорен. А ось бачите — камінь із вітряка. Видно, хтось хотів із нього зробити жорна, але не вдалося йому. Також тут можна знайти два види жорен. Одні крутили на спеціальній ручці, а інші були на «омелькові» — мали дерев’яну опору, — показує народний митець.

Крім того, що він зібрав докупи всі жорна, також зробив чимало цікавих написів на пам’ятникові. Тут можна прочитати історію села Вікторівка, починаючи з першої згадки і закінчуючи сучасністю. Виявляється, перша назва села — Поминник. Так називалася річечка, в якій напували коней. А потім, коли наприкінці ХVIII століття село увійшло до складу Росії, з гонору приставів вліпили йому назву «Помийник». Сучасна назва з’явилася аж 1936 року, коли вирішили назвати село на честь першого голови колгоспу Віктора Близнюка. Проте своєрідною наскрізною ниткою історії є жорна. Сільський літописець Олекса Коваленко називає їх «свідками часу», розповідає, як 1930 року жорна взагалі були заборонені — мовляв, влада вважала їх «механізмом збагачення». Тоді жорнам довелося якийсь час переховуватися в підпіллі, бо їх розшукували й розбивали.

wrntl5yv1rc

— Ви тільки не подумайте, що жорна — це горе. Я пам’ятаю, як після війни в нашому селі співали: «Ой гоп-гопака, небо синє, земля чорна, по Україні мелять жорна, ух-уха-ха!». Жорна — то було справжнє багатство. А коли вони мовчали, то було горе, — каже дідусь Олекса.

Пам’ятник жорнам стоїть на сільському цвинтарі. Утім, це не єдиний витвір, через який до Вікторівки приїздять туристи. Олекса Коваленко зробив також монумент на честь односельчан, котрі відбудовували Вікторівку в повоєнний час. Проте цей пам’ятник не сподобався сільським посадовцям, тож довелося встановити його у себе на городі.

— Це така собі «кольчуга» ХХ століття — я зібрав і записав прізвища всіх людей, які брали участь у війні, які були в неволі у Німеччині, в таборах, а потім повернулися в село, — каже скульптор. Наостанок хвалиться, що найбільше пишається пам’ятником, який зробив 2011 року на сільському смітнику. Люди виносили до поля всілякий непотріб, і так багато там уже сміття назбиралося, що дід Олекса не витримав і встановив там… земну кулю. У такий спосіб він хотів змусити односельчан задуматися, що буде з планетою, якщо її весь час засмічувати. Після цього люди вийшли до пам’ятника і прибрали там усе сміття.

— Тепер носять за греблю, а сюди — ні. Це символ, щоб ми слідкували за природою, бо ми її не шануємо. Це ж свята земля, а люди на неї сміття кидають, — обурюється Олекса Коваленко.

Ми ще довго спілкувались би з ним і слухали його захопливі розповіді, але дідусь саме збирався їхати до своєї доні в Дніпропетровськ. Як розповіла його дружина — бабця Василина, своїх дітей у них немає.

— Як була молода, то вагітною тяжко працювала на фермі та й втратила дитину. А потім скільки не їздила лікуватися, нічого не допомагало. Взяли дівчинку з дитбудинку. Вона зараз живе у Дніпропетровську, вже й онука маємо, в другий клас ходить, — з радістю сказала нам бабуся.

Ноябрь 1, 2017 в 10:45 / Переглядів: 137

Теми: Події,Суспільство,Черкащина