Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерам

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамАдаптуватися до самотності, надати посильну допомогу або ж створити домашній затишок та приютити. Так у територіальному центрі соціального обслуговування Чигиринського району уже понад 28 років піклуються про стареньких, які, залежно від складних обставин свого життя, залишилися один на один зі своєю старістю. Середній вік тих, хто зустрічає свою старість в терцентрі, складає 80–82 роки, але є й такі, кому давно перевалило за 90 і навіть за 95. Як живеться стареньким у будинку такого типу, бачили, слухали й записували історії кореспонденти «Нової Доби».

Центр функціонує із 1989 року. Тоді це був заклад, що обслуговував ветеранів-колгоспників. Потім із 1992 року відповідною постановою установу затвердили як територіальний центр для обслуговування одиноких непрацездатних громадян та пенсіонерів.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерам– Заклад починав свою роботу із 25 ліжко-місць у стаціонарному відділені. Їх обслуговували чотири няні і один кухар, завідувача відділення не було. Ці функції виконувала сестра-господиня. Також філіали закладу були у Стецівці та Медведівці, – розповідає заступниця директора центру Алла Петриченко. – Починаючи із 1999 року, всі заклади об’єднали і перевели у нове приміщення у Чигирині. Спочатку воно було розраховане на 100 осіб, пізніше ця кількість зменшилась до 80-ти осіб, а з 2009 року стаціонарне відділення може охопити лише 50 осіб. Тенденція на зменшення. Проте все для того, аби покращити ефективність обслуговування.

Центр або ж, як його зазвичай називають, будинок для пристарілих, нині має три відділення: стаціонарного догляду, соціальної допомоги вдома та відділення денного перебування, тобто відділення адаптації для тих осіб, які щойно вийшли на пенсію і потребують уваги. Для них організовують мистецькі гуртки, майстер-клас, функціонує масажний кабінет.

У відділені соціальної допомоги вдома працює 70 соціальних робітників. Це обслуговування здійснюється в домашніх умовах за місцем проживання людини. На обслуговування беруть людей, які не можуть себе забезпечити по господарству. Таку особу двічі на тиждень відвідує соціальний робітник, приносить ліки, продукти, допомагає із прибиранням. У цьому ж відділенні функціонує і мультидисциплінарна бригада, яка забезпечує надання послуг не передбачених стандартом: щось поремонтувати, чи навести порядок у дворі тощо, та пункт прокату засобів реабілітації.

На сьогодні у відділенні стаціонарного догляду територіального центру перебуває 31 особа, з них 30 % – лежачі. Здебільшого, тут знаходяться жінки, проте також послуги отримують і четверо чоловіків.

– Центр – районного значення. Сюди можуть здійснити поселення ті особи з Чигирина та району, які є одинокими, тобто не мають дітей чи рідних, які зобов’язані забезпечувати їм догляд, –каже Алла Петриченко. – Якщо ж мають дітей працездатного віку, то поселення здійснюється на основі договору на утримання, вартість якого на місяць сьогодні становить 5 400 гривень. А якщо люди неспроможні забезпечити перебування у будинку своїх рідних, то тоді лише з згідно з рішенням Чигиринської районної ради. Проте має бути поважна причина – чи діти перебувають у місцях позбавлення волі, чи служать у зоні АТО, чи на своєму утриманні мають неповнолітніх чи хворих дітей.

Для мешканців будинку тут створили всі умови, аби вони відчували домашній затишок, тепло й турботу. У кімнатах живуть по двоє-троє, є їдальня, зал відпочинку. Тут облаштували навіть прощальну залу, в якій прощаються з тими, кого все ж перемогла смерть. Адже живуть у будинку подовгу – деякі навіть понад 10–15 років. Обслуговує стаціонарне відділення 21 особа, на зміні одночасно – 12 працівників: няня, сестра-господиня, комірник, працівники кухні, прачка, прибиральниця, банщиця і завідувач відділення.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерам– На сьогодні у відділені перебувають люди дуже поважного віку. Вони вже не можуть обслужити себе чи зайнятися якимось хобі. Є, звісно ті, які ще можуть читати, але таких меншість, – говорить про своїх підопічних завідувачка відділення стаціонарного догляду Марія Маслак. – Для них при поводимо і концерти, організовуємо цікаве дозвілля, запрошуємо волонтерів та школярів, працівники з Будинку культури їх провідують, громадські організації, а на великі свята приїжджають працівники районної та обласної влади.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамДиректор територіального центру соціального обслуговування Андрій Заїченкоза фахом учитель, а за останнім місцем служби замполіт райвідділу тоді ще міліції. Каже, після виходу на пенсію почав відчувати дискомфорт без роботи, тому, коли запропонували обійняти цю посаду, радо погодився і не пошкодував.

– І нагодувати, і покласти спати, і вирішити проблеми фінансові та господарські – все у цій роботі. Працюючи із нашими підопічними, сам відчуваю себе людиною, – каже Андрій Заїченко. – За останні кілька років вдалося багато чого зробити для центру – виграли грант від Посольства Німеччини і повністю відремонтували пральню. А за кошти райради зробили ремонт у приміщенні – холи, коридор і їдальня, а також покращили умови обслуговуючого персоналу. Побудували своє сховище для дров, частину з яких заготовляємо власними силами.

Фінансує заклад Чигиринська районна рада. Так від райради лише за 2017 рік на рахунок центру спрямували 209 тисяч гривень. Серед найбільших потреб, зауважує директор Андрій Заїченко, – відремонтувати блок харчування. Адже підопічних багато, а старе обладнання не відповідає потребам закладу. Для цього планують знову подаватися на грант та шукати спонсорські кошти.

Працівники центру зізнаються, що тут серед домашньої і дружньої атмосфери із мешканцями трапляються і цікаві випадки, наприклад, одруження. Проте через поважний вік декому так і не судилося взяти шлюб – напередодні дня весілля наречена перехвилювалася і, на жаль, померла. Історії життя і смерті, роботи і кохання, а також про також життя безпосередньо у будинку вражають. Деякі з них ми послухали і записали.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамНіна Ісааківна Тороп, 76 років: «Шкода, що прожила вік, а виходить, що нікому й не потрібна, та й сама немічна»
Народилася Ніна Ісааківна у селі Цвітна Олександрійського району Кіровоградської області, жила в батьків, доки в 19 років не вийшла заміж. Від шлюбу мала двох синочків, проте чоловік покинув її з малятами на руках. Жити було важко, та справжнє горе спіткало маленьку родину згодом – у віці 17 років на мотоциклі насмерть розбився молодший син жінки… Жили зі старшим сином в одній хаті, але вже не так, як колись. Ніна Ісааківна від сина зазнавала образ: обзивав, додому не пускав, багато випивав. Що останнє трапилося, жінка не зізнається, але до притулку прилізла сама – бо ходити не може… Вибралася на лавку, та й чекала, що хтось її забере.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамГанна Андріївна Лук’яненко, 91 рік: «Навіщо я тільки на світ Божий народилася?»
Народилася хворою Ганна Андріївна: як була немовлям постійно кричала, а як підросла – перехворіла усіма хворобами, які тільки можна було діагностувати на той час. Сама й не вірить, що змогла до такого віку дожити. Мати теж постійно хворіла, а батька взагалі репресували, після чого сім’я постійно зазнавала переслідувань та насмішок. Бачила жінка і війну, і голод. Довго й заміж не виходила, а потім – важкі пологи і самотнє життя, бо ж не було сили жити з чоловіком, тому й вигнала. А він, як стало відомо згодом, від оковитої другу свою дружину вбив. А Ганна Андріївна вивчила сама сина, поставила на ноги, а він… почав пити теж, згодом і помер від цього у 30 років. Лишилася сама зі своїми хворобами і болем.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамГанна Онопріївна Кравченко, 96 років: «Усе життя – сама…»
У будинку для пристарілих Ганна Онопріївна перебуває 17 років. Жінка повністю глуха і абсолютна самотня: батьки померли давно, а вона не мала за своє життя ні чоловіка, ні дітей. За словами працівників закладу, і родичів живих у неї не лишилося. Блукає сама коридорами, доки не втомиться. А потім довго дивиться у вікно, хоча побачити там уже багато чого не може – поганий зір. Замкнена втомлена душа за роки праці різноробочою у втомленому тілі.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамПараска Юхимівна Тупейко, 83 роки: «Немає чого хорошого за життя й згадати»
У цьому світі Параску Юхимівну зустріла родина працьовитих колгоспників, які заради своїх 4-ох дітей тяжко трудилися усе своє життя. Та грошей не було, часу на навчання всіх дітей теж не вистачало. Параска Юхимівна закінчила всього 6 класів, бо ж пішла працювати за наймом, щоб допомогти батькам. Війна забрала її тата… У 19 років жінка вийшла заміж, народила сина та жити з чоловіком не змогла. Доля подарувала інше кохання, та смерть його відібрала. Жінка має поганий зір, слух та дуже хворі ноги. Тішиться лише тими днями, коли в будинку подають її улюблену страву – гороховий суп.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамТодоря Несторівна Михно, 99 років: «Пройшли роки, як птиця пролетіла…»
Співати, танцювати, грати на сцені…. колись любила Тодоря Несторівна. Майже столітнє життя промайнуло, як одна мить, лишивши по собі рани, хвороби й лише згадки про життя з нерідним батьком, тяжку працю в Алтайському краї, безплідність і вбивство першого чоловіка й знущання від другого. Холодно й голодно, тяжко і боляче… Найяскравіше жінка пам’ятає роботу на чужині. Зізнається, що було так важко працювати, що додому, до рідної України, хотілося йти пішки. Не пішла, терпіла. Як терпить зараз самотність.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамВалентина Олександрівна Рашевська, 77 років: «Уже 12 років я тут без чоловіка»
Хоч і народилася Валентина Олександрівна у далекому Хабаровську, та українська кров її батьків покликала їх назад. Працювали у колгоспі, мали дочку й сина, які дуже любили вчитися у школі. Зі сльозами на очах жінка згадує, як батько їх покинув, причин маленькій Валі тоді ніхто не пояснив, але через це школу довелося покинути – грошей бракувало навіть на харчування. Працювала на фермі лаборантом, у 18 років вийшла заміж за коханого чоловіка. Народили разом двох діток – Олю і Майю. Жили, як усі. Робота, діти, дім. Дівчатка виросли, пішли у своє життя, так лишилися Валентина Олександрівна з чоловіком удвох. Страшна хвороба спіткала коханого – після інсульту його скував параліч, а у самої жінки не ходять ноги… Їх разом оформили у будинок для пристарілих, та за три роки чоловік відійшов у вічність, а вона нині може лише згадувати щасливі роки. Більше у неї нічого не залишилося.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамТетяна Павлівна Бойко, 77 років: «Колись любила вишивати, та нині і це вже нецікаво»
Багато про себе Тетяна Павлівна не розповідала. Лише сумно дивилася повз інших людей у вікно, або занурювала сумний погляд у книжку. Доки ще дозволяє здоров’я, дуже любить читати. Працівники установи кажуть, що жінка ще дуже гарно вишиває, але сама Тетяна Павлівна говорить про це неохоче. Життя забрало сенс до радості від нього. Пізній шлюб, тривалістю у 10 років, ще одне заміжжя і довгожданна дитина – доня. Все життя – у праці, то на фермі, то на пошті, то в торгівлі.

Жити чи доживати: Чигиринський будинок пристарілих допомагає одиноким пенсіонерамІван Олексійович Гумпер, 67 років: «Так сталося, запрацювався і залишився без рук…»
Без пальців рук, однієї ноги, а на іншій – немає половини стопи. Тяжка праця у лютий мороз відібрала в Івана Олексійовича це все. Довелося вантажити машину без рукавиць у лютий мороз. Поки працював, дискомфорту не відчував, а потім… потім не змогли знайти лікаря селі, довелося ампутовувати кінцівки пилкою. Робив це товариш по роботі. А ще лютий холод залишив свій чіткий відбиток на обличчі чоловіка, понівечивши його… Так чоловік існує з 55 років. Каже, жити йому добре у притулку, вже звик до всього, а за турботу безмежно вдячний, бо самому без кінцівок дуже важко обходитися у світі…

Анна Сакун,
Фото Олександра Рибалки

Октябрь 28, 2017 в 10:45 / Переглядів: 373

Теми: Суспільство,Черкащина