Вихідці з Черкащини стали фундаторами цукрової промисловості України (відео)

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі розповідь про династію цукро-заводчиків Симиренків — видатних підприємців Черкащини, одних із фундаторів цукрової промисловості України, меценатів, справжніх патріотів рідного краю.

Родоначальником знатного сімейства був Степан Симиренко, який понад 20 років козакував на Січі, а потім оселився на одному хуторі біля Черкас і почав господарювати. Та непосидюча вдача не давала йому довго затримуватися на одному місці. Він купив волів і почав чумакувати: їздив у Крим по сіль, возив у Польщу рибу. Заробляв на подальше життя чумацтвом.

Так і помер Степан під возом на чумацькій дорозі. Один з його синів, Федір Симиренко, став кріпаком, але виявив себе справжнім нащадком батька-козака. За порадою тестя Михайла Яхненка Федір разом із ним орендує водяні млини на річці Росі. Згодом вони самі будували їх на річці Вільшанці, між містом Городищем і селом Млієвом.

Поступово Федір Степанович розбагатів і викупив себе й свою родину з кріпацтва. Федір Симиренко разом з Михайлом Яхненком та його братами Кіндратом і Степаном заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка провадила торгівлю зерном, худобою, займалась будівництвом млинів.

Зростаючі торгові обороти, діловитість і підприємницька чесність прославили їх торговий дім далеко за межами Київської губернії. Операції з продажу борошна йшли успішно та приносили великі бариші. Цьому сприяла й різниця у сезонних цінах і майже постійна їхня нестабільність (часи подібні сьогоднішні).

Учасники фірми шукали нові проекти. Одним х таких проектів був проект з цукрової промисловості. Цей напрямок виявився дуже удачним і фірма Яхненків і Симиренка досягла справжнього розквіту у 40-х роках XIX ст. Отриманий прибуток від продажу цукру окрилював підприємців, але братися за його виробництво вони все ж побоювалися, навіть незважаючи на те, що тоді Українські рафінарні давали до 21% прибутку на вкладений капітал, в той час як у Росії цей прибуток був нижчим і складав від 8 до 12 %.

Разом із успіхами у підприємництві зростала й родина Федора Симиренка. У нього було п’ятеро синів і дві дочки: Платон, Іван, Параска, Василь, Михайло, Антон та Наталя. Ініціатива заснування цукрового заводу належала старшому синові Платону Симиренку (1820 — 1863 рр.) який був освіченою людиною, він закінчивши кращий пансіонат Золотова в Одесі і долучився до справ фірми. Він часто бував на заводах графа Бобринського, де придивлявся до роботи підприємства. Пізніше відвідав цукрові заводи у Франції та Німеччині, знайомився там з роботою кращих підприємств.

Перебуваючи у Франції, Платон розробляє детальний план майбутнього цукрового заводу на зразок найдосконаліших французьких заводів. Цей досвід Платон пізніше використав при будівництві свого заводу в селі Ташлик.

У 1839 році Платон їде до Парижа, де чотири роки навчається у Паризькому політехнічному інституті. Там одержує кваліфікацію інженера-технолога з цукрового виробництва. За цей час майбутній інженер-технолог укладає кілька договорів на поставку для свого заводу новітнього європейського обладнання з переробки буряку.

Завод будувався за останнім словом техніки з французькою технологією виробництва. Із Франції також було запрошено 30 хороших спеціалістів з цукровиробництва. Уже в 1843 р. у селі Ташлик родина Симиренків запустила перший не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод.

Платон Симиренко став технічним керівником фірми. Він, як керівник, дуже ризикував, йдучи на колосальні витрати, але одержані результати перевершили всі очікування. Прибуток був настільки великим, що перекрив не тільки всі видатки, але й генерував нові кошти на будівництво нових заводів. Так через три роки пізніше, у 1846 р. було побудовано машинобудівний завод у Млієві, а у 1848 р. — пісково-рафінадний завод біля Млієва, та новий цукрокомбінат (цукроварню і рафінадний заводи).

Сім’я Симиренків постійно шукала нові напрямки підприємницької діяльності. Так Платон Федорович Симиренко, побудував у Млієві перший в Україні та перший такого рівня в Росії машинобудівний завод і розпочав виробництво вітчизняного устаткування для цукрових заводів та сільськогосподарських машин удосконаленої конструкції. Наявність нових підприємств дозволила селянам мати високоякісну техніку і зробила незалежним українське село від імпорту. Це дало потужний поштовх розвитку вітчизняної промисловості та сільського господарства.

На Млієвському машинобудівному заводі були побудовані перші металеві пароплави, які започаткували сучасне пароплавство на Дніпрі. Було виготовлено два пароплави. Вони курсували по Дніпру між Києвом і Кременчуком, доставляючи товари у села, які булли розташовані понад Дніпром і найближчими сусідами. Один з них носив горде ім’я «Українець», а другий — «Ярослав Мудрий», нагадуючи усім не лише про існування українського народу, а й про його давню історію (зверніть увагу, ще в ті часи вони не назвали свої вироби ім’ям Симиренків). Ці назви свідчать, що сім’я була патріотичною.

Про високу духовну культуру вказує й те, що згідно установленої корпоративної культури робочий день починався і закінчувався молитвою. У святкові й вихідні дні члени сім’ї відвідували церкву, читали священні книги, допомагали бідним і жертвували на богоугодні справи. До прикажчиків і службовців ставилися як до членів родини. У голодний 1830 рік торговий дім став займатися справами благодійності й упродовж кількох місяців годував близько 10 тисяч біженців. У 1858 р. Симиренки завершили будівництво дерев’яної церкви при Мліївському заводі, а також збудували дім для священнослужителів та училище для дітей працівників заводу. Для забезпечення потреб служителів новозбудованої церкви і училища власники заводу внесли до кредитних закладів достатню суму, на проценти від якої ті і утримувалися.

Розширення промислового виробництва на Україні вимагав також підготовки вітчизняних кадрів середнього та вищого рівня. Платон Симиренко підготував проект, який забезпечуват таку підготовку інженерних кадрів у Київській політехніці. Він запропонував спеціальний податок, який вираховувався із кожного пуда цукру на його користь, а брат Платона Василь пожертвував на цю справу 2 тис. руб. (дійна корова коштувала 5 руб). Вони забезпечували виплату стипендій Симиренків на історико – філологічному факультеті університету св. Володимира. Десятки студентів без різниці у віросповіданні одержували таку стипендію, в разі матеріальної скрути під час навчання.

Платон Симиренко у 1861 р. подає прохання про дозвіл на відкриття у Млієві технічного училища для підготовки молодших спеціалістів і ставить державному урядові низку умов. Він вимагав поставити це училище на рівень, з якого випускники могли б вступати безпосередньо до Київського політехнічного інституту, дозвіл на відкриття якого вже було одержано. Власники фірми просили, щоб випускники Мліївського технічного училища одержували атестати, які давали б ті самі права, що й атестати повітових училищ. Окрім того, Симиренки вимагали, щоб, на додаток до звільнення від тілесної кари та рекрутської повинності, випускників училища звільнили від подушного й податного стану та щоб їм надали безстроковий паспорт.

Підприємці Симиренки спорудили житлове містечко для службовців, Воно нараховувало близько 150 будинків, кожен з них мав присадибну ділянку. У цьому містечку були магазини, де всі товари продавалися за помірними цінами. При заводі було збудовано прекрасну лікарню на 100 місць, школу з шести класів, театр, бібліотеку та баню. Вже тоді завод і містечко мали газове освітлення.

Про високу культуру побуту свідчить і той факт, що в містечку був водогін. Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» під час кримської кампанії пожертвувала 10 тисяч рублів на потреби поранених і хворих.

До речі. Брат Платона Федоровича Симиренка Василь Симиренко був одним з найбільших меценатів України. Впродовж 40 років регулярно передавав десяту частину своїх прибутків на українські культурні цілі: покривав дефіцити журналів «Київська старовина», «Україна», «Громадська думка» та ін. Він фінансово підтримував українських вчених і письменників, зокрема Михайла Драгоманова та Михайла Коцюбинського. У 1912 році він пожертвував у 100 тис. руб. для Наукового товариства ім. Шевченка. Весь маєток, близько 10 млн. руб., в разі його смерті записав на фінансування української культури. Цією фундацією мало опікуватися товариство допомоги українській літературі, мистецтву й науці. Воєнні події й революція зашкодили реалізації цієї фундації.

Сьогодні Ліга українських меценатів нагороджує премією імені Василя Симиренка (5000 умовних одиниць) тих, хто сприяє утвердженню іміджу України в світі. Крім того Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний дендропарк, а згодом славетні оранжереї й розсадник, який пізніше було перетворено у науково-дослідний інститут, який діє і сьогодні. Він особисто сприяв виходу в світ Шевченкового «Кобзаря», який розповсюджувався безкоштовно серед селян, робітників та службовців цукрозаводів Київської губернії.

Напружена праця всіх членів сім’ї Яхненків і Симиренків, помножена на підприємницький талант плюс широкі кредити, до яких вони вдавались, стали складовими частинами того величезного успіху, якого досягла фірма у промисловому будівництві протягом двох десятиріч середини 19 століття.

 

Джерело – http://www.proselo.com.ua/dinastiya-simerenkiv/

Октябрь 12, 2017 в 00:00 / Переглядів: 200

Теми: Події,Суспільство,Черкащина