Громадський діяч з Черкащини ще 20 років тому передбачив війну з Росією

Бунтар із козацьким прізвищем: Анатолій Лупиніс iще 20 років тому передбачав війну з Росією

Анатолій Лупиніс був однією із найпомітніших постатей українського національного відродження початку 90-х.

 

«Зелений світ», товариство «Меморіал», Народний рух України, Спілка офіцерів України, зрештою УНА-УНСО — його енергії вистачало на все і всіх.

 

І це при тому, що за плечима уже було понад двадцять років тюрем і психлікарень, травма голови під час повстання у таборі Дубровлаг у Мордовії, паралізовані ноги і страшне побиття «під завісу перебудови» (винних у цьому досі не знайшли — та й чи шукав хто?).

 

І водночас Анатолій Лупиніс був однією з найпарадоксальнiших постатей.

 

Бо в той час, коли багато хто з колишніх шістдесятників і дисидентів на хвилі змін ставали депутатами, президентами чи набували іншого статусу державних діячів, він сенс життя бачив у боротьбі, харчуючись кавою i цигарками й однаково тримаючись i з президентами, і з простими людьми.

 

«Втім, навіщо аятолі депутатський мандат?» — по-філософськи запитував на сайті «Кореспондент» один iз блогерів під ніком Іван Богун.

 

21 липня Анатолію Лупиносу виповнилося б 80 років.

 

Зараз важко уявити, яким би він був, якби дожив до цього часу.

 

Зрозуміло одне: ні в затишній квартирі, ні в чиновницькому кабінеті його не застали б. Швидше за все — десь на передовій.

 

Бо понад усе Дядя Толя любив не стільки говорити, скільки діяти.

Табірні університети

Він міг пізнати сталін­ські табори ще від народження.
Його батькам, оголошеним куркулями і висланим до Сибіру, комендант Аджеро-Судженського табору допоміг утекти, пожалівши ще зовсім малу сестру Анатолія.
Родина заховалася на Донеччині, куди на шахти стікалися з усіх-усюд новітні «пролетарі» і де був не такий суворий контроль.
Саме тут, у селі Новоолександрівка, 21 липня 1937 року і побачив світ Анатоль, як його називали в родині.
Через чотири роки їх знову оголосили «неблагонадійними» і виселили до Сибіру.
Але почалася війна, і з півдороги Лупиноси повернули на Черкащину.
Як згадував пізніше Анатолій Лупиніс, батьки його, щоб не було важко йти, садовили верхи на корову, і так він добрався до села Сатанівка Монастирищенського району.
Сільську школу Толя закінчив із золотою медаллю.
Мрія привела його до Києва, де він вступив на механіко-математичний факультет університету імені Шевченка.
Перше кохання обернулося першою зрадою — його дівчина доносила в КДБ про всі «крамольні» розмови юнака.
І не тільки розмови — студент Лупиніс створив студентський підпільний гурток, їздив до свого діда на Північний Урал, по дорозі відвідав політв’язнів у Воркуті.
Як наслідок — у жовтні 1956-го його затримали.
Вирок судової колегії Київського обласного суду — виключення з вишу і 6 років таборів за «написання націоналістичних віршів і байок» та антирадянську агітацію.
Таборів, які стали для 19-річного юнака першою серйозною школою життя і боротьби, бо, як згадував один із лідерів УНА-УНСО Руслан Зайченко, там «вистачало буйного елементу — бандерівців, власовців, «лісових братів» iз Прибалтики, офіцерів ГРУ та інших бойових офіцерів, що їх ще Сталін пачками засилав до різних ГУЛАГів».
Парадоксально, але, коли через рік у таборі піднялося повстання, саме Лупиноса обрали головою страйкового комітету.
Повстання придушували танками. Кажуть, під час протистояння Лупиносу сильно травмували голову.
Незважаючи на це, йому додали 10 років «закритої зони».
У Володимирському централі пережив кілька голодувань протесту з примусовим годуванням та іншими «виховними» заходами.
Все це обернулося паралічем ніг, тож після відбуття усього терміну Анатолія Лупиноса на ношах привезли батькам і залишили — що з того інваліда вже взяти?..
Але за два роки Лупиніс таки звівся на ноги — спочатку на милиці, потім — iз ковінькою.
Хотів поновитися в Київському університеті на філософському факультеті.
Але там від «антисовєтчика» одразу відхрестилися, тож довелося вступати на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.
Але й тут Анатолій «не заспокоївся» — у травні 1971 року біля пам’ятника Шевченку він читає свого вірша «Я бачив, як безчестили Матір».
І хоча друзі намагалися замаскувати його, одягнувши в чужий плащ і спробувавши в натовпі вивести з парку, Лупиноса вирахували.
«Гуманний» суд поставив діагноз «шизофренія» та призначив примусове лікування у психіатричних закладах, де той пробув загалом 12 років.
Звільнився лише у 1983-му — і знову поринув у вир підпільної політичної боротьби.

«Віддати йому будь-якого українця, якого захоче»

Анатолій Лупиніс був абсолютно несистемною людиною, і саме цим він був небезпечний для системи.
Кілька разів його просто списували — і в 1967-му, коли, паралізованому, йому без зайвих слів дали пожиттєву інвалідність першої групи.
І в 1983-му, коли його вислали в Монастирище, де він влаштувався в «Заготзерні» і писав свої вірші, без права виїзду за межі району.
Але щойно у 1986-му повіяв вітер змін, Лупиніс наплював на всі приписи і переїхав до Києва, ставши одним із символів українського національного відродження.
Його й справді в ті часи можна було побачити скрізь: на перших мітингах іще екологічного спрямування, на різних зібраннях, від Товариства української мови до Товариства «Меморіал», на акціях Руху.
Узагалі, скрізь, де була українська ідея, можна було помітити його кремезну фігуру з бородою і в плащі та незмінному капелюсі.
Причому завжди в натовпі й майже ніколи не на трибуні. Але саме ці розмови багатьох навернули на українську ідею.
«Дядя Толя мав дивовижну здатність перевербовувати. Він сам був утіленням ідеалізму, тому міг будь-кого переконати, що сенс життя не в пайках чи партійному статусі, а в чомусь іншому, живому. На одному вечорі пам’яті Лупиноса виступав колишній міліціонер, який розповідав, що йому одного разу довелося конвоювати Дядю Толю під час якогось із затримань.
І однієї розмови виявилося достатньо, щоб той розпрощався з міліцейською кар’єрою і теж долучився до боротьби. І це лише частина історій, пов’язаних із Лупиносом. У нього була дивовижна харизма. І це правда, що він, не будучи ніким — бо хто такий був чоловік без статусу, без роботи і без права залишати межі Монастирища — міг вирішувати долі людей і держав. Якби його тоді почули ті, хто мав би почути, ми мали б іншу історію України», — згадує один зi свідків тих подій Олександр Хоменко.
На початку 90-х Анатолій Лупиніс iз головою поринув і в український військовий рух, мотаючись по Росії, Кавказу, Прибалтиці, Білорусі, по гарячих точках, розмовляючи з вихідцями з України і переконуючи їх писати рапорти про службу в Україні.
«З однієї такої поїздки він привіз 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні», — розповідав ще один із лідерів УНА-УНСО Ігор Мазур.
Пізніше у середовищi цих військових зародилася Спілка офіцерів України. Лупиніс був і одним з ідеологів та засновників Української міжпартійної асамблеї, з якої виросла УНА-УНСО.
Узагалі, його роль у кавказьких війнах початку 90-х іще потребує докладного вивчення і справжньої оцінки.
Бо йому часто вдавалося те, що було не під силу відомим політикам. Він вільно спілкувався з новообраними президентами Грузії та Азербайджану Звіадом Гамсахурдією та Абульфазом Ельчибеєм — з обома заприятелював іще під час ув’язнення.
Тоді ж познайомився і з Едуардом Шеварднадзе та Гейдаром Алієвим — обидва, генерали КДБ, прилітали «на зону» поспілкуватися з нетиповим в’язнем.
Пізніше Анатолій Лупиніс літав до них, щоб домовлятися про українських полонених, пропонував свої варіанти вирішення конфлікту. І його слово багато важило.
«Часто Лупиніс брав із собою журналістів, щоб вони знали правду про події в Чечні чи Абхазії. Я був свідком, як Масхадов після розмови з Лупиносом дав йому записку: «Віддати йому будь-якого українця, якого він захоче». Нас завели в підвал, і там половина полонених одразу виявилася українцями або з українським корінням. І ми справді тоді привезли до Києва одного з в’язнів. Правда, пізніше його довелося відправити на «історичну батьківщину», в Нижній Новгород. Але це вже інша історія», — згадує журналіст Віктор Міняйло.

Без паспорта на саміт НАТО

Про Анатолія Лупиноса в середовищі УНА-УНСО ходять легенди. Одна з них — про дивовижну здатність чоловіка викликати довіру й оминати формальності.
«Під час однієї з поїздок до Баку він пристав до азербайджанської урядової делегації, яка летіла до Стамбула. А там разом iз турками він сів на літак, який летів до США на саміт НАТО. Прилітає він у Вашингтон, а в нього — лише старий, ще радянський, паспорт, який дядя Толя тримав як записну книжку — в нього там і вірші були записані, і купа телефонів, і кілька сторінок було вирвано — писав записки на зібраннях.
На щастя, підключилася українська діаспора в Америці, які через посольство звернулися до Леоніда Кравчука з проханням допомогти в цій ситуації. І дядя Толя, як у тому фільмі, добу прожив у аеропорту, доки з України літаком йому передали закордонний паспорт, щоб він зміг повернутися додому. Правда, через два тижні він загубив його в якомусь кафе разом із пачкою газет, які постійно iз собою носив», — розповів «УМ» Ігор Мазур історію, що вже обросла такими подробицями, якi роблять його героя ледь не Вольфом Месінгом.
При всьому цьому він абсолютно був байдужий до власних потреб.
«Насильно вдягнений новий костюм перетворював в одежу перших апостолів — рубище. Міг випити за день банку кави, і ми його чи не силоміць примушували їсти», — писав про нього Руслан Зайченко.
«Після отримання Україною незалежності Лупиніс не кинувся стригти купони зі своїх патріотичних заслуг. Якось у ті часи я запитала у голови Товариства політв’язнів: «Ви що, сумління втратили, чому Лупиносу квартиру не дали? У нього ж шестеро дітей». А Євген Пронюк: «А він що, просив? Хоч би заяву написав — я ж не можу це за нього зробити».
Дійсно, Лупиніс заяви не писав, ніколи нічого ні в кого не просив. Зате перцю давав щедро всім — владі, і комунякам, і демократам, а головне — лупив по гідрі Російської імперії, що активно відроджувалася з руїн СРСР. Передбачав події так, що Нострадамусу й не снилося. Але не шифрував їх, а намагався діяти і діяв. Передбачав і війну, що точиться зараз. І як вона може скінчитися. І що потрібно робити», — зазначає журналістка Наталка Чангулі.
Коли Анатолій Лупиніс помер, його спочатку не хотіли ховати на Байковому кладовищі. Мовляв, хто він такий, щоб потрапити до державного пантеону?
І тоді УНСОвці пригрозили принести труну з тілом покійного під КМДА.
Уникнути другого «чорного вівторка» допоміг тодішній мер Києва Олександр Омельченко, який заявив, що у нього є свій фонд і він може виділити ділянку неподалік могил Стуса, Тихого, Литвина та інших уособників української ідеї.
У Анатолія Лупиноса, крім чотирьох прийомних дітей, лишилося і двоє рідних синів — Іван і Микола. Останній закінчив військовий ліцей імені Богуна.
Справа Лупиноса має своє продовження.
Інформацію взято із сайту Україна молода

Сентябрь 6, 2017 в 10:00 / Переглядів: 162

Теми: Події,Політика,Суспільство,Черкащина