Черкащани частіше стали купувати їжу у борг

Черкащани стали частіше брати продукти харчування в борг. Така “послуга” доступна людям здебільшого у невеликих райцентрах та селах. Найбільше клієнтів без грошей магазини мають наприкінці місяця. Про це пишуть Вечірні Черкаси.

Звенигородчанка Марія Совгиря щомісяця скуповується “на список” протягом кількох останніх років.

У борг беру в сусідньому з будинком невеликому магазині, – розповідає жінка. – Мене там добре знають, бо лише в них, в основному й скуповуюсь. Вже роки три так. Разом із чоловіком заробляємо до 6 тисяч гривень на місяць. Маємо двох дітей. До зарплати не вдається дотягнути. Якби були самі, то і на “мівіні” б посиділи. Діти ж хочуть то каші гречаної з молоком. то ще чогось. Їм не поясниш, що немає грошей. Та й це не продукти розкоші, що можна було б без них обійтися. Тому, коли закінчуються фінанси, доводиться скуповуватися у борг. Нічого соромного в цьому не бачу. Так багато зараз хто живе.

Щоразу Марія бере на 150-200 гривень. На початку місяця заборгованість повертає.

Розраховуюсь завжди вчасно, щоб потім не було проблем. 500 гривень — найбільша сума, яку боргувала, – пояснює Марія Совгиря. – Купую в таких випадках мінімум харчів: недорогу ковбасу, хліба або кілограм-два якоїсь крупи. Дітям ще беру молоко. Я не одна така. Багато моїх сусідів і знайомих часто живуть у борг.
Тальнівчанка Яна Олійник відчула скруту після народження дитини.

Рік тому в нас народився син. До цього не було матеріальних проблем, – запевняє Яна. – Зараз значна частина грошей йде на дитину. Харчі у борг беремо не дуже часто. Раз-два в місяць. Іноді й без цього обходимося, коли трохи на чомусь зекономимо чи чоловік більше заробить. А коли є така проблема, то купую продукти так, аби потім не йти в магазин кілька разів. Виходить на гривень 300-400. Наш місячний бюджет — трохи більше 8-ми тисяч гривень. Ніби й чимало, та все одно не вистачає. Треба буде переглянути витрати.

Продавці відзначають збільшення чисельності покупців, які просять почекати з оплатою покупок.

Як на мене, люди частіше беруть зараз у борг, якщо порівнювати з минулими роками, – вважає продавчиня одного із магазинів Ватутіного Наталія Степанівна. – Даємо лише добре знайомим людям. Щодня по 5-7 чоловік пишу у список. Ще не було такого, щоб не повертали нам кошти. Розуміють, що наступного разу ніхто без грошей нічого не продасть. У нашому місті ледь не кожен магазин так працює. В інших магазинах були випадки, що не повертали значні борги. Якось один пенсіонер був винен 600 гривень і не розрахувався, бо помер. Інший, коли йому згадали, що пора розплатитися вже, сказав, що нічого нікому не винен і записи у зошиті не доказ.

Власниця продуктового магазину в Звенигородці Ольга Ткаченко в борг принципово не дає деякі товари.

Якщо людина просить почекати з грошима, то не дам алкоголю й цигарок, – каже Ольга. – Я розумію, коли немає грошей, а їсти щось потрібно. А без випивки й курива можна потерпіти. Можу записати навіть того, хто не часто буває в моєму магазині, але я маю знати, де він живе. Тоді зможу приїхати і забрати те, що винен. Такі випадки вже були. Є покупці, які набирають на 100 гривень і є й такі, що на 1000 в місяць. В останньому випадку — це перевірені часом клієнти.
Чимало смілян теж живуть у борг. Скупитися можуть у невеликих магазинах, які розташовані в спальних районах.

Коли закінчуються гроші, намагаюся позичити у друзів. Брати їжу у борг якось незручно, – зізнається житель Сміли Юрій Івченко. – Але, думаю, як буде дуже треба, то ніде не подінусь. Разом із тим маю багато знайомих, яким доводиться так іноді робити. У центральних магазинах навряд чи продадуть без грошей. Навіть постійним відвідувачам. У невеликих магазинах таке практикується. Але це ризик для продавця. Моя знайома продавчиня колись мусила з власної кишені віддавати чужий борг. Була чимала сума. Назад так і не вибила.

У селах купівля в борг – більш поширене явище. Ледь не кожен третій просить почекати з розрахунком.

У нас майже все село у місцевому магазині бере “на хрестик”. Найбільше це стосується пенсіонерів, – розповідає жителька села Гордашівка на Тальнівщині Світлана Іванівна. –Набрали, а потім із пенсії все й одразу повертають. Тиждень пройде — знову йдуть писатися. І так по колу. Якби не це, багатьом було б скрутно тягнути до наступної получки. Я теж не виключення. Як буваю на тальнівському базарі, час від часу беру в знайомого продавця шматок сала чи м’яса. Він знає, що через кілька днів обов’язково поверну гроші.

У Сагунівці Черкаського району магазинів більше, ніж у більшості сіл на Черкащині. Проте “на список” дають лише кілька.

Багато сагунян скуповуються у місцевому супермаркеті. Там, звісно, у борг не візьмеш. Іноді теж маю потребу в “кредиті”, – сміється Василь Сагун. – Ходжу завжди в один і той же магазин. Асортимент продуктів, може, не такий великий, як у маркеті, проте там своїх завжди виручать. Місцеві нерідко пишуться у борг. Можна брати не один раз, якщо продавець упевнений у поверненні грошей. Навіть дітям іноді так продають. В разі скрути беру те, що й завжди. Ніхто ні у чому не обмежує. Просять лише не затягувати із грошима.

Кожен магазин, де готові чекати із розрахунком за харчі, має товсті зошити на 60-96 аркушів зі списком боржників. Їх замінюють у середньому раз на 7-8 місяців.

Сентябрь 2, 2017 в 11:22 / Переглядів: 67

Теми: Суспільство,Україна,Черкащина