Черкащанка з рідкісною хворобою бореться за життя… у спортзалі

У Марини Діхтяр форма раку, якою хворіють менше ніж одна людина на мільйон. Лікарі півтора роки не могли визначити, що з нею. А коли з’ясували, то зізналися, що майже нічим допомогти не здатні. Вона обрала рідкісний спосіб вижити: замість хіміотерапії – спортзал. Тимчасом відведений їй лікарями термін уже давно вийшов

184984

Спортсменка, психолог і відважна дівчина Марина Діхтяр розповіла журналістам Depo.ua приголомшливу історію своєї боротьби. Вона працювала в будівельній компанії, мала непогану зарплатню, велике коло друзів і майже все, чого хоче сучасна жінка. Поки навесні 2014 року не відчула, як всередині, у череві, щось розростається і болить. Місяць за місяцем ставало все гірше, вона не могла працювати, їсти, спати. Про це пише ВІККА

Півтора роки тому Марині поставили діагноз – перитонеальна мезотеліома. Цьому передував майже рік ходження по лікарям – вони ніяк не могли визначити, що з нею. Потім зізналися – не знають, що робити. Можна хіміотерапію, хоча не факт, що допоможе… Але в Україні – це єдиний можливий спосіб лікування.

Марина не опустила руки. Вона взялася за гантелі і замість хіміотерапії пішла в спортзал. Півтора роки дівчина боролася із хворобою тільки власними силами, займалася спортом, укріплювала організм і збирала гроші на операцію. 28 червня вона має їхати оперуватися в Німеччину. Залишилося зібрати тільки 15 тисяч євро. Інакше не пропустять на лікування в країну ЄС.

…Спочатку я сприймала спорт як боротьбу із своєю хворобою. Я заперечувала її, я не бажала це приймати.

Потім один психотерапевт мені сказав: дивись на нього, як на спосіб стати здоровішою. З того моменту я стала сприймати спорт як приємне зайняття. І вирішила собі красиву попу накачати (сміється).

Зараз я не приймаю жодних ліків, п’ю вітаміни, хоча через те, що хвороба в череві, вони майже не засвоюються. Було кілька сильних нападів болю. Коли терпіла, коли знеболювальне пила. Лікар сказав терпіти, мовляв, ми зараз випишемо більш сильні препарати, а що як потім вам стане гірше, а вони вже через звикання не діятимуть. Ну добре, терпи то й терпи. Справляюся.

Я не дотримуюся дієт. Кажуть, що вуглеводи і білки онкохворим не можна, бо ракові клітини харчуються білком і глюкозою. Але якщо я не буду їсти, я не зможу займатися спортом.

Я от вчора думала: харчуватися правильно, всього дотримуватися і проживеш… Ну скількись там проживеш. Я не хочу присвятити все своє життя цій хворобі і жити для неї.

Я засмагаю, хоча лікарі онкохворим це забороняють. Мовляв сонце викликає рак шкіри. Вважаючи скільки я раніше засмагала, я мала би захворіти на рак шкіри. А ті, кого я знаю з меланомою майже не засмагали…

Комп’ютерна томографія показала, що хвороба прогресує, кількість рідини збільшується, тому я усе ж таки вирішила робити операцію. В Україні сказали, що в нас таких не роблять, шукайте за кордоном. В Ізраїлі лікарі також були не певні в тому, що знають, як лікувати. Ізраїльський онколог мені зізнався, що готувався до консультацій по Інтернету. Ну, класно…

Зрештою, вирішила оперуватися в Німеччині.

Вчора зробила передплату – 65 тисяч, ще 15 залишилося – на реабілітацію (розмову ми записували у п’ятницю, 9 червня – ред.). Коли документи треба подавати і ти розумієш, що ось воно, вже й дату призначено (28 червня – ред.), припиняєш нервувати. Але я розумію, що грошей не вистачає і якщо не знайду – доведеться відкладати операцію.

Згідно з протоколом, мені мають видалити уражені частини товстого і тонкого кишечника, репродуктивні органи, жовчний міхур. Я дуже боялася, що видалять репродуктивні органи, бо в мене немає дітей, а я їх хотіла, навіть проходила обстеження. Мені тоді сказали, що все добре, вже купа яйцеклітин визріває.

А в мене там щось інше визрівало…

Потім сказали, що видалять пряму кишку. Це мене також спочатку ввело в ступор, бо коли видаляють, то трубку виводять через живіт. Але через пару місяців я вже і на це була згодна, люди ж якось із таким живуть. Але сподіваюся, що без цього обійдеться. А якщо не обійдеться, я знаю, що іноді виводять на якийсь час, а потім можна зробити пластику.

Діагностика нічого не показує, вони тільки коли мене розріжуть знатимуть, які органи уражені. Наразі я тільки розумію, що об’єм операції буде великий і триватиме вона близько 16 годин.

Зараз я одна. Це не мій вибір. Всі, хто зі мною спілкувався раніше, кудись поділися. В нашому суспільстві раку настільки бояться, що бояться спілкуватися і з тим, хто на нього хворий. Бояться, як колись СНІДу, прокази і чуми.

Просто в нас його так лікують, що це капець. Хто вижив, тому дуже пощастило. Мало кому навіть з першого разу поставили діагноз! Людина приходить ще з маленькою пухлиною, а її запевняють що все в рамках норми. І потім вона поверталася вже з метастазами. Це пофігізм чи що, я не знаю…

Я зустрічала і нормальних лікарів. Діагноз, через півтори роки митарств, мені поставили лікарі – переселенці з Донбасу, коли я прийшла до них із величезною стопкою паперів. Саме вони зробили УЗД, направили мене до хірургів, зробили КТ, лапароскопію, дослідили рідину. Трясця, це ж можна було зробити і два роки тому!

…Про причини хвороби кажуть, що це скоріш за все через азбест. В Європі і США він заборонений. В нас його досі використовують багато в чому, наприклад в шифері, плитах, трубах. Отрута могла потрапити в організм у дитинстві, в нас неподалік був цегляний завод.

Я вірю, що все в житті відбувається на краще. Те, що зі мною сталося – урок про те, що треба любити себе, поважати себе, дослухатися до себе. Більшою мірою я його вже засвоїла. Це не прояв Его – як ти ставишся до себе, так ти ставитимешся і до інших. 2014 року в мене були проблеми в особистому житті, і моя тодішня робота мені вже в печінках сиділа, я хотіла щось змінити, але боялася: розірвати стосунки, звільнитися.

І життя дало мені такого великого копняка… Все вирішилося само собою

11 червня, коли Україна святкувала чесно зароблений безвіз, Марині відмовили у праві відвідати Німеччину доки вона повністю не сплатить рахунок за лікування і реабілітацію. Тож, якщо до 28 червня не збереться 15 тисяч євро, життєво необхідну операцію доведеться відкладати на незрозумілий час.

“В будь-якій незрозумілій ситуації – іди качай попу. І я піду”, – написала вона на своїй сторінці у Facebook. Марина як завжди не скаржиться.

Якщо у вас з’явилося бажання допомогти Марині Діхтяр, ось картки для надання допомоги:

Банк Аваль: 4188 3726 6297 0275

ПриватБанк:  5168 7423 5913 4404

Western Union: Maryna Dikhtiar

PayPal: ludmila.vlasova777@gmail.com (обрати send to family / friends і вказати Help to Maryna)

 

Июнь 23, 2017 в 14:53 / Переглядів: 300

Теми: Суспільство