Ще одна таємниця відомого отамана з Черкащини

Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі «не відпускає» мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, «родом із-під Товмача». Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман…

Відомо, що із Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг – Іван Лютий-Лютенко на псевдо Гонта. У тій борні з

московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Гонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів «Вогонь з Холодного Яру». Цього літа я побував на його могилі в Бавндбруку.

У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) – купина густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Але пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович, хоч і вийшов із бідної родини, вибився у заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.

Втім, якщо ви почнете розпитувати у товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, то більшість тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Гонту-Лютого нічого не знають. Така от сумна реальність нашої національної непритомності. У повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Але є, є ще такі, хто пам’ятає. У Товмачі – це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? – Галина Колос доводиться рідною племінницею першій дружині отамана Валентині Колос. Гонту-Лютого вона, звісно, не могла бачити, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків – дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Гонта, ще коли боровся з окупантами, іноді потай навідував родину і тоді просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Вони перебралися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця та так і жили.

А дружина отамана Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Ще до одруження Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини Валюся Колос. І ось тепер ця молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим стало і саме життя. Вона ще нудила світом, могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою чи, як тоді казали, «мадісткою», і їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з тодішнього райцентру Мокрої Калигірки. Однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся назавжди втратила жагу до життя і поволі впадала у божевілля. Без Івана. Вона днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті і в її уяві. Отак у невигойній тузі і тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Той ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, у селі досі називають Валюсиним.

Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали – її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.

– Як же так сталося, – запитую у Володимира Павловича Колоса, – що в Товмачі не лишилося жодних слідів Чорного Ворона? Хтось же мусив пам’ятати отамана – з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже «з-під Товмача» – це ж десь отут поруч.

Володимир Павлович має на те свою, суто українську версію. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, у якийсь момент змінив своє справжнє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси. Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих причин спершу законспірувався під подібним прізвищем Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі і повстанський псевдонім – Чорний Ворон.

Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я ЧОРНИЙ ВОРОН – наймення великого воїна, який у герці з московською навалою творив славу України…

Василь ШКЛЯР

 

Довідка «Козацького краю»:

 

Отаман Іван Черноусов (псевдо – Чорний Ворон). Точно не відомі ні дата народження, ні дата його загибелі.

Народився поблизу Товмача на Шполянщині. Військовий діяч часів УНР, повстанський отаман Звенигородщини і Холодного Яру, командир Лебединського полку Холодноярської республіки.

Писав відозви у вигляді віршів. Збереглася одна з його відозв — «До населення України», підписана трьома отаманами — Чорним Вороном, Бідою і Ламай-Ярмом.

У 1921 році, в часи розквіту повстання у його загоні було не менше 300 піших і 150 кінних добре озброїних козаків.

Оперував Чорний Ворон у Звенигородському, Черкаському, Чигиринському повітах, зокрема в Холодному Ярі, лісі Чута, в Лебединських та Шполянських лісах, у районі сіл Товмач, Водяне, Шестаківка, Мліїв, Виноградського монастиря, містечок Городище, Білозір’я, Сміла, Златопіль, Мокра Калигірка, міст Єлисаветграда, Черкас, Чигирина, залізничних станцій Сердюківка, Знам’янка, Шестаківка та ін. Політичне гасло: «Бий комуністів і кацапів».

Начальником штабу був Бондаренко, помічниками –Лихолай і Куманець.

У 1922 р. полк Чорного Ворона входив до складу Холодноярської повстанської організації. На той час вона діяла під проводом Ларіона Завгороднього.

Влітку 1922 року загони Холодного Яру почали називатися полками: Чигиринський полк Мефодія Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона. Загальне керівництво здійснював Головний Отаман Холодного Яру Герасим Орел-Нестеренко.

До Звенигородки на нараду-пастку, інспіровану чекістами, Чорний Ворон не поїхав, хоч його і наполегливо запрошували. Як відомо, 29 вересня 1922 року на цій «нараді» чекісти захопили у полон провідних діячів Холодного Яру та Чорного Лісу. Після цих трагічних подій, керівником Другої округи Холодноярської організації (ніким не обраним) став de facto Чорний Ворон. Першою округою керував Герасим Орел-Нестеренко, який також не поїхав на чекістський «з’їзд».

Наприкінці 1922 року, як отаман Звенигородщини і Холодного Яру, Чорний Ворон оперував у районі Знам’янки, Білозір’я, Товмача, Шестаківки, Єлисавеграда, Златополя і безпосередньо в Холодному Яру. Загинув у бою за невияснених обставин.

Отаман Іван Лютий-Лютенко (псевдо – Іван Гонта), народився 24 червня 1897 року у Капустянському лісництві біля с. Товмач (нині Шполянського району Черкащини).

Учасник Першої світової війни, старший унтер-офіцер 8-го гренадерського полку. Лютневу революцію зустрів на посаді помічника командира 12-ї роти 290-го полку російської царської армії, що дислокувався в Черкасах.

У 1918 році у складі Армії УНР брав участь у боях проти більшовиків, зокрема за станції Гребінка та Бобринська (нині ст. ім. Тараса Шевченка). За Директорії призначений командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. Служив старшиною (офіцером) у Запорізькій дивізії під командою генерала Армії УНР Олександра Загродського (родом з Тальнівщини).

З літа 1919 року — в повстансько-партизанському русі. Спочатку очолив загін звенигородських повстанців, сформований отаманом Семеном Гризлом. У різні часи загін складався з 500 — 800 козаків та старшин. Отаман Холодного Яру. Співпрацював з отаманами Яблочком, Загороднім, Заболотним, Хмарою, Чортом (Мелешком) та іншими отаманами Холодного Яру та Чорного Лісу. За деякими джерелами, на нараді в с. Матвіївці наприкінці осені 1921 р. звенигородського отамана Ґонту (Лютого-Лютенка) було обрано Головним отаманом Холодного Яру.

Бойові дії продовжував до осені 1922 року, коли, внаслідок низки проведених чекістами спецоперацій, більшість повстанських отаманів Півдня та Центру України було заарештовано чи вбито.

У березні 1923 р. емігрував до Західної України (тоді — у Польщі). Жив на Поліссі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув активну діяльність: створені український хор, самодіяльний театр, українська школа. У Володаві-Підляській очолив Союз українських кооперативів, у Холмі був директором Кооперативного Союзу. На цій та на попередній посаді виявив себе талановитим підприємцем та щедрим меценатом української справи.

Під час Другої світової війни допомагав землякам — військовополоненим Червоної армії. Багато українців за його сприяння було звільнено з концтаборів.

4 червня 1942 року заарештований гестапівцями. Відбув півроку тюрми в Любліні (Польща). Після Другої Світової війни — жив у Мюнхені (Німеччина), згодом у Рабаті (Марокко). Пізніше переїздить до США. Автор книги «Вогонь з Холодного Яру» (Детройт, 1986). Як і раніше, незмінний меценат української справи.

Помер у США 19 березня 1989 року. Похований на українському цвинтарі штату Нью-Джерсі у містечку Саут-Баунд-Брук (США).

 

ДЖЕРЕЛО

Май 5, 2017 в 07:57 / Переглядів: 538

Теми: Аналітика,Події,Політика,Черкащина